ПРЕКРАСНЕ У ЖИТТІ
Іду стежиною Життя... Того величного, незбагненного дива, подарованого самим Небом. Вдалині бачу лише заграву сонця як далеку свою життєву мрію. Трави котяться по стежині; десь сюрчать у покосах коники. Завмирає день… А на душі якось святочно і велично. Вдивляюсь у далі, ніби намагаюсь побачити щось незрівнянно прекрасне, надумане і вимріяне мною… Та ось сяйнула зірка і позолотила дрібно-дрібно усе небо… Ніч якась сьогодні не ніч. Ясно так і зворушливо тихо. Чути потьохкування солов’їв, таке далеке, як відгомін моєї душі. Он виглядають голівки ромашок, хитається од вітру червоний мак, вабить нічних метеликів зоряна волошка. А я йду, і чомусь радію від усього серця, і чомусь соромно йти на крилах такої краси. Та дивний місяць підморгує мені, підбадьорюючи на майбутній шлях, ніби хоче показати, що то все краса в моїй душі, мого життя.
Йду, тихо ступаючи, боячись порушити спокій. Чую стукіт свого серця, чи, може, то б’є камінням вода? Прислухаюсь до свого дихання, а воно здається шепотом вітру, що хитає червоний мак. І в цю мить я почуваю себе усім єством частинкою тієї краси, того миру-спокою, того ходу Життя. Міниться, барвиться, кольориться земля, дихає зі мною небесним животоком…
І так хороше мені, ніби зустріла своє життя на стежині прекрасного, а з ним і свої радості, й смутки, далекі і близькі, а все ж дорогі мені. І так хочеться проспівати пісню Життю, яке дарує нам таку радість і стільки краси, але не можу: в захопленні завмирає серце, переповнене щастям і мрією.
Пишіть, будь ласка, у свій блог, Світлана Іванівно!
ВідповістиВидалитиДуже гарно!